Заповіт Т. Шевченка – патріотичний маніфест українського народу
В українській літературі творчість Тараса Григоровича Шевченка займає центральне та фундаментальне місце. Його твори сприяли розвитку української мови та літератури, відобразили реалістичну картину життя українського народу та зобразили непереможність народного духу. Кожен з його творів особливий, але «Заповіт» став вінцем усієї творчості.
Червоною ниткою його долі та творчості було прагнення до визнання українського народу, заклик до справедливості та поваги звичайного люду. Коли поет мав проблеми зі здоров’ям у 1845 р., то почав підводити підсумки своєї діяльності та написав могутній вірш – «Заповіт».
У цьому творі він звертається не тільки до близьких, але й для всього українського народу з закликом поховати його на український землі без якої він не уявляв свого життя. Він поетично закликає не лише жити після його смерті, але й продовжувати справу його життя – житті вільно та по честі. Поет звертається до нащадків з настановою порвати кайдани, прагнути бути вільною та вольовою особою, яка не боїться смерті, а боїться рабського життя.
Поет покладає надії на створення нового суспільства, що буде готовим шляхом боротьби, помсти ворогам виборювати краще життя. Саме у родині не покріпачених, вільних та щасливих людей поет хоче бути згаданим та пом’янутим. Це потрібно йому не як прояв його визнання, а як доказ того, що його справа знайшла послідовників та досягла своєї мети.
У вірші є моменти суму, печалі та приреченості, але розмірковуючи над майбутнім, у поета все ж таки перемагає віра в успішність боротьби та могутність українського народу. Віра в людей та спільну перемогу, заклик до боротьби, підкреслення незламності українського народу сприяли сприйманню цього віршу літературним гімном українського народу.