Немає нічого страшнішого в цьому світі, аніж втрата близьких та рідних. Слово війна завжди наводить жах. Жінки втрачають коханих чоловіків, дорогих серцю синів, а діти ростуть без батька. На полі бою усі рівні, там ніхто не пояснює, кого залишив вдома. Там йдуть вперед, закриваючи власними грудьми того, хто поруч. Скільки сліз, страждань проливається. Заради чого така велика кількість людських жертв?
Хтось не може підкорити власні амбіції, та вирішує йти наступом на чужі краї. Ворог зтравлює між собою звичайних людей, прості народи, які хотіли жити звичайним, мирним життям разом зі своїми близькими. А от коли ти бачиш, як кулеметом пробило груди товариша, тоді в голові лише одна думка, помститися за будь-яких обставин. Земля вкрита кров’ю. Вона стогне разом з матерями, які так довго не отримували новин від синочка з того проклятого поля бою. Та й старий батько вже також ладен узяти в руки зброю та бігти рятувати єдиного сина.
Зруйновано міста і села, заводи стоять без роботящих рук. Насувається голод. А ті маленькі дитячі оченята, так пронизливо дивляться на матусю, яка ладна віддати все, аби дитина посміхалася. І навіщо ж та кривава, жорстока війна? Невже люди не можуть порозумітися? Чому б не знайти компроміс? Адже ніхто не має права лишити життя людини.
Та якоюсь мірою, заспокоює лише той факт, що війна має не лише початок, але й кінець. І будуть такі, кому вдасться вижити, прийти додому на своїх ногах. Деякі стануть інвалідами, але для рідних, головне те, що батько, син, чоловік повернувся. Тепер вони пишатимуться ним ще більше, ніж колись. Адже він захистив їх від ворога. Сумно від того, що багато хто поліг в землю, навіть не залишивши після себе ніяких фактів, тобто, зникали так, що побратими й не могли знайти. Нехай на землі ніколи не плачуть від горя війни. Нехай буде мир, любов та щастя