Совість – це такий собі контролер, який стежить за тим, щоб поганих вчинків у нашому житті було якомога менше. Совість не дає спокою, якщо ти збрехав, смалодушнічал, образив когось. Особливо мучить вона, якщо виправити зроблене вже неможливо.
Так, оповідач в тексті В. Дроганова не дозволив Кольку взяти книгу, тим самим зруйнувавши надію однокласника на те, що ця книга могла бути подарунком йому на день народження.
Совість оживила цю подію в пам’яті оповідача, коли стало відомо про загибель Кольки, і докори цього почуття не відпускають його протягом довгих років.
Чомусь совість дає про себе знати, коли вже не можна попросити вибачення. Після смерті мого дідуся я згадав чимало епізодів, коли я був з ним грубий, неуважний. Я з болем згадую про них, і совість не дає мені спокою.
Тому я поділяю застереження «ніколи не шкодуй того, що можеш дати», адже почасти мова тут йде не тільки про не віддає Кольку книзі, а й про душевного тепла, щедрості. Докори сумління дуже болісні.
Почуття, що не дає людині спокійно спостерігати за злом і несправедливістю, а також, що не дозволяє йому прощати власне негідну поведінку – це і є совістю . Вона дозволяє зберігати людські якості в будь-якій обстановці, але якщо хтось йде проти неї, то совість потім мучить його довгий час.
Варто завжди пам’ятати про те, що життя коротке і потрібно прожити його гідно, по совісті, щоб не було боляче і соромно за скоєні проступки.