Як тільки читач починає читати повість “Кайдашева сім’я”, то він переноситься в українське село Семигори. Одразу представляєш перед собою старі білі хати – мазанки, плетені паркани, та вишневий садок коло хати. І ось ми зустрічаємося з головними героями. Вони постають перед нами наче вони не десь у книжці, а саме живі.
Маруся Кайдаш – талановита господиня, яка працює на благо родини не покладаючи рук, по ранку вона готує всім сніданок. Кріпацтво знищило все гарне, що в неї було, воно ніби випило її душу, та залишило її на самоті. Вона стала жадібна, дуже тримається за матеріальну власність. Довгий час вона робила на пана, через це почала зневажати бідниших за себе. По цьому приводу в сім’ї починаються сварки.
Омелько Кайдаш – її вірних чоловік. Він постійно при справах. Немає такого дня, щоб він сидів без діла, постійно щось лагодить на дворі, та мвйструє. Непосильна праця відобразилася на його обличчі та душі.
Якщо читати цю повість довше, то душа починає боліти. Чому ж так? Кровні родичі перетворилися на заклятих ворогів. Як можна ненавидити всією душею тих, з ким живеш під одним дахом? Кожен з героїв має свою правду, а коли це так, то порозумітися просто неможливо. Кожен бажає мстити друг другу. Коли я читав цю повість – то на деяких епізодах я сміявся, але це був не щирий то добрий сміх, він був гіркий.
У повісті письменник описав українське село після відміни кріпосного права, читаючи це оповідання одночасно й смішно й гірко, але не треба забувати, що український народ – добрий народ, привітний та доброзичливий.